Внесення двох президентських законопроектів щодо реалізації державної політики щодо повернення Донбасу та альтернативи від віце-спікера Оксани Сироїд та членів фракції «Самопоміч» суттєво пожвавило дискусію стосовно перспектив врегулювання конфлікту на сході України. Спробую долучитися з кількома тезами.

Перша. Навіть ухвалення будь-якого закону без підписання його президентом не означатиме суттєвих змін у цій політиці. Згадайте події осені 2014 року та 31 серпня 2015 року, і зможете зрозуміти, про що йдеться.

Друга. Вирішувати проблему реінтеграції Донбасу з позиції сили Україна сьогодні не в змозі. Це об’єктивна реальність, як і відсутність «розумних» боєприпасів, здатних не перелітати на територію Росії в разі наступальної операції українських військ на сході країни. На жаль, у потенційному конфлікті з Росією підтримки Заходу не варто очікувати навіть на словах.

Третя. Мінські домовленості 2015 року були «освячені» рішенням Ради Безпеки ООН. Так, це гібридна дипломатія, гра за зовсім іншими правилами, проте невиконання їх Росією спричинило посилення санкції проти Кремля, який той відчуває, хай і заперечує. Україні важливо не опинитися у образі порушника.

Четверта. На неконтрольованих територіях проживають мільйони людей, у переважної більшості яких зберіглися такі самі паспорти громадян України, як є у киян, львів’ян та інших мешканців країни. Це варто враховувати та будувати зрозумілу стратегію реінтеграції територій, говорити у цьому питанні одним голосом.

П’ята, найбільш крамольна теза. Багатьох бойовиків, які не вчинили воєнні та важкі кримінальні злочини, так само, як і людей, що працювали виконавцями у «органах влади молодих республік», доведеться амністувати. Такі реалії врегулювання подібних конфліктів. Не думаю, що Україна може собі дозволити створити фільтраційний табір на кілька сотень тисяч чоловік на території нинішніх ОРДЛО. І якщо політики не готові говорити про амністію, це не зменшує її актуальності.

Євген МАГДА