Ненавиджу реанімацію. Начебто і ремонти в них зараз зроблені, чисто, таргани не бігають як раніше, але гнітюче відчуття вбиває. Палата одна на трьох осіб. Чомусь завжди вони виходять на сонячну сторону. Кондиціонерів немає. Сперте повітря і стогони.

Чоловіки і жінки лежать всі разом, голі як в морзі, укриті лише простирадлами, та й то хтозна-як, адже деякі без свідомості і, скидаючи з себе ці простирадла, оголюють не тільки статеві органи, але, найчастіше, і кукси на місці недавно відрізаних кінцівок.

Медичний персонал тут, поруч, за склом, а ще через скло видно таку ж палату з нещасними. Хворі перебувають на різних рівнях свідомості. Вчора причащав одного чоловіка, а поруч так голосно стогнала жінка, що, читаючи молитви, доводилося її перекрикувати.

Ну ладно я, двадцять хвилин побув і пішов. А сусідам її годинами слухати… Духота, відчай, біль. І гроші, гроші, гроші, які просто викачуються з родичів. Ненавиджу реанімацію. І все одно приходжу туди, адже звуть. Звуть з надією.

Олександр Дедюхін