У Кабміні пора задуматися про те, скільки всього треба зробити в нашій країні для того, щоб хоч якось підтягнутися до рівня західних країн. Адже якщо провести аналіз того, що нам потрібно і того, що вже реалізується, то виникає стабільне відчуття смутку. Дороги, готелі, пасажирський транспорт, вокзали і загальний рівень сервісу – абсолютно у всіх сферах практично неоране поле.

Перший віце-прем’єр-міністр Степан Кубів, під час презентації законопроекту про концесії, озвучив необхідну суму для модернізації застарілої інфраструктури в Україні.

– Сьогодні для ремонту доріг ми направляємо надзвичайні зусилля і кошти. За підрахунками експертів, для модернізації застарілої інфраструктури необхідно більше $ 35 млрд, – сказав він, – Забезпечити такий фінансовий ресурс не можна без приватного капіталу, і одним з механізмів розвитку сучасної інфраструктури є державно-приватне партнерство.

За його словами, це та сума, яка повинна бути сконцентрована і диверсифікована між проектами, необхідними для втілення європейських стандартів інфраструктурного підходу. Правильні слова. А зараз давайте спробуємо проаналізувати необхідність, яка дійсно існує, пропозиції, які ми можемо отримати і реальність, в якій ми існуємо.

Отже, нам кров з носу треба: дороги, пасажирський транспорт, сервіс в пасажирському транспорті, якісні перевезення пасажирів всередині країни, готелі, вокзали, нові енергогенеруючі станції, модернізація індустріального парку… Перераховувати можна не одну годину.

Що ми можемо отримати вже вчора? Китайські, та й не тільки, інвестори і будівельні компанії буквально атакують нашу країну з пропозиціями будівництва доріг, вокзалів, готелів, вагонобудівних заводів. Корейці пропонують розробити і впровадити єдину систему сервісу для пасажирів всієї країни. Ізраїль готовий, за аналогією з Азербайджаном, побудувати завод з виробництва сучасної зброї та боєприпасів. Арабські шейхи хочуть розширювати і модернізувати наші порти. Американці і японці були б дуже раді взяти на себе турботи по приведенню в порядок енергоспоживання зокрема і ринку енергетики в загальному. А кількість міжнародних інвесторів, які хочуть інвестувати гроші в агробізнес і тваринництво, стає дедалі більше. І всі готові працювати на власному капіталі.

І це я ще не згадав про внутрішніх українських інвесторів. За підрахунками експертів, на сьогоднішній день внутрішні інвестора мають потенціал близько 80 міл’ярдів доларів. Так, зрозуміло, що це не добрі альтруїсти-чарівники, які побудують нам країну і тихо-мирно підуть. Так, зрозуміло, що дороги будуть платними, що з вокзалів, систем оплати та енергетичних систем матимуть свій відсоток ті, хто всі ці системи розробив і впровадив. І звичайно ж ясно, що всіма цими компаніями рухає бажання не тільки відбити вкладені кошти, а й заробити.

Але хіба це не нормально? Так це працює в усьому іншому світі. Банки дають гроші під відсотки, а інвестора вкладають, щоб отримати прибуток.

Чи потрібно це нашій країні? Так, безумовно потрібно. Тому, що для фінансового покриття всіх цих питань в бюджеті просто не вистачить грошей. Мало того, при грамотному плануванні, завдяки інвестиціям звільниться чималенький капітал, який можна застосувати на соціальні потреби і на рішення інших гострих проблем.

А тепер про реальність. Як ви думаєте, чи потрібно чиновникам, які розподіляють бюджетні кошти, щоб в Україну приходили іноземні інвестори? Офіційно вони все, як один – за. Але якщо подивитися на їх дії, то приходить розуміння, що це не так. Я вже писав про тендер на обладнання для оплати проїзду, наші журналісти писали про закупівлі трамваїв та інші цікаві тендери… Виникає відчуття, що подібні тендери, спрямовані на розпил і освоєння бюджетних коштів «своїми» фірмами, стають пріоритетними практично в будь-яких питаннях.

Але вони точно не залучать інвесторів, які все частіше говорять, що в Україні створюються умови для «своїх» структур, а не для залучення іноземних інвесторів в нові проекти. А «свої» тут – це не звичайні громадяни України, а ті, хто контролює бюджет і їх оточення. Адже інвестор не дозволить купувати трамваї за свої кошти з переплатою за 500 тисяч євро на вагоні. Він навпаки буде зацікавлений виторгувати мінімальну ціну.

А як же тоді «збагачуватися» нещасному українському чиновнику, відсіченому від фінансових потоків і бюджетного корита? Тому і завдання зараз не тільки прийняти новий закон про державно-приватне партнерство та концесії, але і відсікти вирішувачів, які з більшим задоволенням будуть перенаправляти бюджетні гроші собі в кишеню, ніж віддадуть ці проекти інвесторам. А це вже завдання для правоохоронних органів.

Борислав Береза