Усі звуть його дядя Толя. Чоловікові – 58! Він – механік-водій командирського танку. Танку – самого комбата! На війні з російськими окупантами із самого початку. У 14-му вийшов з Криму, але не у складі військового підрозділу, а з патріотичних міркувань.

Із попередньою дружиною життя не склалося, а жінка, з якою жив у Сімферополі, проковтнула пігулку російської пропаганди і прийняла «русскій мір».

Тож особливого вибору у Анатолія не було. Він оббивав пороги військкоматів на материковій Україні. Але проти букви Закону не попреш. Чоловік приїхав захищати батьківщину, а йому відмовляють у призові. Мовляв, вік не той.

«Яка різниця той вік?! На нас напали! Я фору молодим таку дам, що…», – думав дядя Толя. І мав право на такі думки. Бо у свій час, у далекому 1979-му був одним із кращих танкістів в частині.

А кращі на дорозі не валяються, подумали в Міноборони, і збільшили граничний вік перебування на військовій службі на особливий період. Не заради нього, звичайно, а для всіх фахівців старої школи, які були так потрібні українській армії на початку російської агресії.

Так Анатолій вдруге сів у танк. Свій рідний Т-64. З того часу в машині майже нічого не змінилося. Звичайно, додалось сучасне озброєння, електроніка, захист. Але це той самий потужний та невибагливий танк, який десятки років стоїть на озброєнні і доводить свою ефективність у боях.

Свою ефективність довів і дядя Толя. Бої за українську незалежність від російської агресії чоловік згадує не дуже охоче, бо стоять перед очима ті хлопці, що пішли у вічність та скалічені бойові побратими.

Досвідчений танкіст одразу й не може згадати скільки ворожої техніки спалив їх екіпаж до Мінських домовленостей. Найбільше запам’ятав танкову дуель із російським Т-72.

– Ми сиділи в танку три дні, – розповідає дядя Толя. – Взяли пайки, воду. Сиділи у засідці, тихо, як миші. Той танк «кошмарив» наших хлопців постійно. От ми і влаштували йому пастку. Щоправда забагато снарядів довелося випустити. Аж вісім пострілів бронебійними. Однак був і бонус. Поруч з танком їхала вантажівка, напевно, з боєкомплектом, і та згоріла.

Танки вважаються, здебільшого, наступальним видом озброєння, але і в обороні, це грізна та небезпечна зброя, що має потужну вогневу міць і високу маневреність. Та одного разу вийшло навпаки. На позиції танкового підрозділу «напали» САУшки.

– Де командир танку: кричу навіднику, а він мені: в штабі десь, – розповідає Анатолій, – зв’язку немає, ну що, поїхали самі?

Екіпаж із з двох танкістів виїхав до лісопосадки. І яким же було здивування чоловіків, коли вони побачили в чистому полі на відстані 3–3,5 км дві одинокі САУ. Вони навіть засумнівались, чи то бува не якась провокація. Занадто зухвалі дії ворога. Та ж ні, от черговий залп ворога. Далі було діло техніки. По два снаряди на кожну САУ і в чистому полі загорілось два яскравих факели…

– У мене п’ять онуків, і я не хочу, щоб клятий москаль вказував, як їм жити, – емоційно каже дядя Толя. – Так уже четвертий рік воюю… Я життя віддам за рідну землю, торгуватись не буду, аби лише мої рідні та й всі українці були вільними та щасливими!

Анатолій Григорович – беззаперечний авторитет у танковому батальйоні. Він головний сержант. Вчить молодь танковим хитрощам, від водіння – до закручування гайок. Кажуть, знає геть усе.

– Майже 40 років мій танк постійно сниться мені, – каже дядя Толя. – Я ніколи б не подумав, що знову управлятиму бойовою машиною. Але прийшла війна. Привід невтішний, та я безмежно радий знову взятися за цю роботу, чогось навчити молодих пацанів. Хто як не я? Вони наїздять на танкодромі тих нещасних півсотні кілометрів, випустять по п’ять снарядів і прийдуть сюди. А тут вже не навчання. На війні може і «прилетіти» у відповідь, рвуться снаряди, летять осколки й кулі. В такій ситуації важливо не розгубитися.

Багато людей часто вживають фразу «глухо, як в танку». Дядя Толя каже, що в танку зовсім не «глухо», особливо, коли по броні гатять з кулеметів чи з важчого озброєння. У танку стає «глухо», коли злітає гусениця, глохне мотор, закінчуються пальне чи снаряди… Отоді – «глухо», грізна й неприступна машина стає просто безпомічною. Тож вчення Анатолія Григоровича для молодих водіїв-механіків безцінне, й допоможе уникнути кризової ситуації.

Наразі танкісти відведені від лінії розмежування, відповідно до Мінських домовленостей. Відвів свій танк і Анатолій Григорович. Сподівається, ненадовго, бо планує з’їздити на ньому до друзів у Крим…

Насправді, це був лише жарт у телефонній розмові, але з глибоким підтекстом.

– Дзвонять і кажуть: «давай к нам». А я що мав казати? Відповідаю: хіба на танку до вас приїду! А вони мені: «тіше, тіше»! Говорю: от бачте, при Україні ви все, що хотіли говорили, тепер навіть мені рот закриваєте, от біда…

Рудий спанієль з позивним «АТО» – ровесник Антитерористичної операції. Собака поруч з Анатолієм із самого початку війни. Коли люди метушаться біля бойової машини, пес з танку практично не злазить, ниряє в люк і не проти покататися на броні. Він та його господар – нічого не бояться!

Юрій Ігнат