Щоб не розчаровуватися, не слід і надто зачаровуватися. Проста, здавалося б, наука, але занадто рідко ми про неї згадуємо, створюючи собі нових кумирів. А потім настає пора прозріння і ми самі дивуємося тому, наскільки наївні ми були, перетворившись на слухняних учнів, що вислуховують настанови менторів. Всім цим давно вже перехворіли в Азербайджані.

І, здається, нині Україна також вступає в пору розуміння того, що завжди і у всьому потрібно орієнтуватися не на поради тих чи інших організацій або персонажів, а на власні національні інтереси. Говорячи конкретніше, йдеться про правозахисну організацію Human Rights Watch, а в її особі і про всі інші західні правозахисні організації. Чому я про них згадав? Приводом стала ситуація, що склалася навколо видворення з України ряду зарубіжних журналістів, в тому числі і Ганни Курбатовой, що представляє російський «Перший» канал.

«Висилка з України іноземних журналістів є серйозним порушенням зобов’язань країни в області прав людини», заявила співробітник Human Rights Watch в Україні Таня Купер. Вона сказала, що заборона на в’їзд журналістів “мстива і підриває зобов’язання України щодо демократичних реформ і верховенства права”. За словами Купер, в України є підстави турбуватися з приводу упереджених або помилкових повідомлень в ЗМІ, зокрема щодо російської пропаганди, але “заборона для журналістів не є відповіддю”. “Влада повинна зробити Україну країною, де ЗМІ можуть передавати різні погляди, не побоюючись відплати”, – заявила вона.

Весь цей набір слів, цілком можливо, легко і в потрібному для представників міжнародних правозахисних організацією руслі, сприймається в спокійній, не воюючій Європі. У тих країнах, території яких не окуповані сусідньою державою. На території яких сусідня держава не тримає свої війська, які щодня майже що вбивають мирних жителів і солдатів країни, яка страждає від загарбників. Їм просто не зрозуміти болю українців, які вже постраждали від російської агресії, які вже поховали понад 10.000 своїх кращих синів і дочок. Їм не зрозуміти, що вбивають їх всіх не тільки кулями, а й тієї ненавистю, що поширюється російськими теле-пропагандистами.

Все те ж саме пережили і в Азербайджані. Ми теж колись сліпо вірили в справедливість позиції всіх цих міжнародних організацій. Нам здавалося, що вони просто не можуть не розуміти того, хто в вірмено-азербайджанському нагірно-карабаському конфлікті є агресором, а хто жертвою агресії і з кого потрібно вимагати дотримання прав людини в першу чергу. Але в результаті ми побачили, що замість тиску на Вірменію, яка окупувала 20% території нашої країни, зневаживши права понад 1 мільйон азербайджанців, які перетворилися в біженців і вимушених переселенців, саме від Азербайджану вимагають бути «толерантним» і «поважати інші думки».

А в підсумку, країна-окупант лише посміхається і не відчуває своєї провини за скоєні злочини. І ЗМІ цієї країни виконують роботу, яку можна порівняти з тією, що покладалася на плечі гебельсівської пропаганди. На жаль, але парадокс ситуації в тому й полягає, що саме правозахисні організації сприяють всьому цьому. Вони зрівнюють вбивцю і жертву злочину, злодія і жертву пограбування. І це не просто помилка, це злочин по відношенню до українців і азербайджанців, які загинули від куль і жорстокості агресорів.

Вже очевидно, що не варто надавати значення рекомендаціям і заявами всіх цих міжнародних організацій у випадках, що стосуються забезпечення національної безпеки України або Азербайджану. У випадку з Ганною Курбатовой і іншими журналістами, які поширювали брехню про ситуацію в Україні, про війну на Донбасі, вони однозначно повинні бути депортовані. Як повинні бути депортовані і внесені в список персон нон-грата все ті іноземці, що так чи інакше підтримують окупантів і агресорів, хто відвідує окуповані території України і Азербайджану. Інакше надходити просто не можна. Бо, ціна їх дій, їх роботи – життя наших громадян. І якщо в Human Rights Watch або десь ще цього не понімают- то це їхні проблеми. Ми ж має право діяти в інтересах наших держав, визнавши заяви правозахисників за даними приводів папірцями, які не варто навіть читати.

Хікмет Джавадов