Це невелике місто на Донбасі нині налічує близько 10 тисяч мешканців. До російської агресії тут проживало 13,5 тисяч людей. Повиїжджали через бойові дії, більшість у Росію. Але уже з початку 2017 року жителі стали повертатись до своїх домівок.

– Спокійніше стало, не стріляють, – зітхаючи каже мер міста Ольга Опанасенко. – Віднедавна тут побільшало наших військових. Мабуть, люди відчувають себе більш захищеними, не всі, звичайно, але…

Насправді Часів Яр не таке вже й провінційне місто і має доволі цікаві історичні закладки. Скажімо, за даними перепису населення у 2001 році 52 відсотки визнали рідною мовою – українську. А рівно вісімдесят років тому – 11 вересня 1937 року, тут народився співак-українофоб Кобзон. За чотири роки до народження маленького Йосипа, у 32-33 рр., радянська влада до смерті заморила голодом 387 часів’ярівців. Так-що йому крупно пощастило!

Підприємство, навколо якого будувалось місто – один з найбільших в СРСР вогнетривких комбінатів. Тут величезне родовище вогнетривких глин, з яких виготовляють міцну цеглу.

Ще одна гордість містян – виробництво автобусів для маршруток на базі “Газелі”, які уже складають певну конкуренцію самому “Богдану”!

За словами мера, на комбінаті працює 1200 чоловік, решта людей зайняті “на автобусному”, торгівлею та в комунальній сфері. Роботи вистачає, аби тільки не стріляли… ***

Дорогу у центрі міста перебігає молода дівчина. На тому боці її зустрічає чоловік у формі. Привітались, як личить молодій парі, і пішли під руку. Зустрічаються. Віка та Сергій. Він – військовий медик, служить в мобільному шпиталі в Часовому Яру, вона – місцева, поки без роботи, але це питання Сергій обіцяє виправити. Веде її до начальника госпіталя підполковника медичної служби Павла Пилипенка і клопоче про посаду. Командир обіцяє взяти дівчину на контракт за її профільною освітою.