У минулій статті ми обговорювали вплив Росії у Франції через політиків, бізнесменів і емігрантів, сьогодні продовжимо нашу аналітику.

Ще одна варта уваги книга про спроби Путіна впливати на французьке суспільство написана Ніколя Ененом. На відміну від Сесіль Вессей, про роботу якої ми розповідали в попередній статті, він не вчений, а журналіст і твір витримано в жанрі журналістського розслідування. Але Ніколя Енен – не рядове ім’я у французькій журналістиці. Він готував репортажі з багатьох «гарячих точок», побував в полоні у ісламістів і докладно розповів цю історію в своїй попередній книзі «Академія джихаду». Енен має безліч ньюсмейкерів серед політичної еліти Франції та всі його твердження спираються на конкретні факти, навіть якщо він не завжди може розкрити джерела.

У книзі «Російська Франція» він розглядає проблему трохи з іншої точки зору, ніж пані Вессей. Ніколя Енена цікавить діяльність російських спецслужб, до якої, на його думку, французькі політики ставляться недостатньо серйозно. Він зазначає, що демократіям властива деяка наївність, коли мова йде про зіткнення з авторитарними режимами: їм важко уявити наскільки аморальні і провокаційні можуть бути дії таких країн. Як приклад він наводить будівництво Російського духовно-культурного центру в Парижі, який складається з церкви, виставкового центру, початкової російсько-французької школи і концертного залу. Для Франції це був акт доброї волі, для Росії – ще один спосіб транслювати свою точку зору, яка часто йде в розріз з європейськими цінностями.

До того ж спробами зачарувати французів «загадковою російською душею», підсовуючи їм коктейль з культурних заходів і імперської величі, справа не обмежується. За словами Ніколя Енена, що посилається на відомості французьких спецслужб, половина співробітників російського діппредтавітельства так чи інакше пов’язана з ФСБ. А культурний центр знаходиться в небезпечній близькості від Єлисейського палацу і МЗС. Таке розташування дуже полегшує прослушку і робить можливим електронні перехоплення розмов. Енен, зокрема, стверджує, що для цього цілком може використовуватися будівля церкви, так як інші храми Московського патріархату у Франції служать базами для російських агентів. Тут потрібно відзначити, що французька контррозвідка довго і наполегливо заперечувала проти цього проекту, але не була почута тодішнім президентом Ніколя Саркозі. Він, як відомо, намагався підтримувати дружні відносини з Путіним, і це не просто прикра обставина. Грузії, наприклад, це бажання не загострювати коштували частини території.

Французькі політики та Путін – окремий сюжет книги. Іноді їх спроби задобрити російського президента приймають вельми екзотичні форми. Так, Франсуа Фійон під час свого перебування прем’єр-міністром при президенті Саркозі довго наполягав на встановленні в Парижі монумента, що увічнює вхід російських військ у французьку столицю в 1814 році. Не будемо зараз розмірковувати про Наполеона і його амбіції, які навряд чи можна вітати, але справа ж зовсім не в цьому. По суті, це нав’язування французам капітуляційних настроїв і думок про непереможність нинішньої Росії. І якщо Фійон, швидше за все, просто хотів зробити приємне російському лідерові, з яким його пов’язують особисті відносини, то Володимир Путін явно міркував саме в цьому ключі. Те, що державне утворення, що шизофренічно намагається одночасно успадковувати і царям, і більшовикам, всього лише такий собі чарівник Смарагдового міста – великий і жахливий на словах, але мало на що здатний на практиці – більшість французів не знає. А Путін користується репутацією, що зберіглася «великої держави», щоб залякати тих, кого не вийшло зачарувати.

Зараз при владі у Франції люди, котрі не мають ілюзій щодо намірів Росії і представляють діапазон її можливостей. Однак певні настрої у французькому суспільстві вже створені. Шанувальники Путіна, звичайно, не складають більшість, але їх досить багато. Найчастіше це люди, які не уявляють собі ні російської дійсності, ні росіян. Одна вельми недурна дама з числа моїх знайомих щиро вважала, що росіянам властиві якісь особливі духовність і доброта. Поїздка в Росію повернула її на землю. Повернулася вона вражена жорсткістю москвичів і їх зацикленістю на матеріальному. До того ж в родині, в якій вона зупинилася, чоловік із серії «золотий ланцюг на дубі тому» постійно принижував дружину, пояснюючи гості, що та живе на його кошти, а дружина в помсту соріла цими самими коштами, навішуючи на себе всі можливі і неможливі бренди . І це лише одна з безлічі різновидів росіянина XXI століття, що намагається поєднати гаджети іноземного виробництва з “Домостроем”.

Однак не можна всіх французів відправити на врозумляючу екскурсію в Росію. Тому потрібно якомога більше книг, телепередач і газетних статей, що розповідають про справжній стан справ і спростовують популярні міфи, авторами яких, як правило, є самі росіяни. Тим більше, що, як писав ще Булгаков, правду говорити легко і приємно. Весь цей супердуховний і супермогучій народ-Богоносець – плід творчості російських пропагандистів, починаючи з XIX століття, і уяви деяких романтичних європейців. На практиці ж ми маємо 85 відсотків прихильників війни і захоплення чужих територій, на грунті комплексів і заздрості тих, хто ненавидить весь цивілізований світ аж до бажання звернути його в радіоактивний попіл. Європейському обивателеві треба б уже це усвідомити і встати на захист власних демократичних цінностей, а не агонізуючої імперії, що ллє крокодилячі сльози за жертвами їй же організованої агресії.

Галина Кирилович