Спочатку трохи історії. У квітні 2002 року колишній майор держохорони Микола Мельниченко дав свідчення Великому журі Сан-Франциско, розповівши, що в його записах зафіксовано розмову дворічної давності: президент Кучма і керівник Укрспецекспорту Малєв (згодом він загинув в таємничий автокатастрофі) НІБИ обговорюють деталі «спецоперації» щодо можливого продажу в Ірак чотирьох станцій «Кольчуга». Скандал завдав надзвичайно потужний удар не тільки по Кучмі (якого західні політики почали уникати, ніби прокаженого), але і, за словами експертів, по міжнародному іміджу України в цілому. І хоча «Кольчуг» американці згодом в Іраку так і не знайшли, але, як то кажуть, “осад залишився”. Все це відбувалося на тлі переговорів про вступ України в НАТО і стало тією причиною, яка зірвала вступ нашої країни до Альянсу. В результаті і «Кольчуг» в Іраку не знайшли, і Україна в НАТО не вступила.

Вчора, в одній з найвідоміших газет світу “The New York Times”, з’являється стаття з гучним заголовком “North Korea’s Missile Success Is Linked to Ukrainian Plant, Investigators Say” – “Північний корейський успіх Missile зв’язується з українським заводом, кажуть дослідники”. А деякий час назад з’явилася підтверджена інформація про те, що США планує передавати Україні летальну зброю, в тому числі і “джевеліни”, якими легко знищувати російські танки. Я не стану піднімати питання чому ми чекаємо “джевеліни” незважаючи на те, що повинні налагоджувати виробництво власної “Стугни”, але хочу звернути увагу на те, що цей скандал дуже нагадує історію з «Кольчугами». Як тільки з’являється інформації про передачу Україні летального зброї, так відразу виникає інформаційна противага про українські двигуни, яка нівелює довіру до України, як до партнера.

А тепер більш докладно. “Успіх Північної Кореї в випробуваннях міжконтинентальних балістичних ракет, як видається, здатних досягти США, став можливий завдяки покупкам на чорному ринку потужних ракетних двигунів, МОЖЛИВО, з українського заводу, історично пов’язаного з російською ракетною програмою”. Так пише “The New York Times” з посиланням на “дані експертного аналізу, опублікованого в понеділок, і засекречені оцінки американських розвідслужб”. Знову те саме припущення. Але в цей раз слово НІБИ замінили на МОЖЛИВО. Далі наводяться висловлювання Майкла Еллмана, експерта по ракетам в Міжнародному інституті стратегічних досліджень (International Institute for Strategic Studies, Лондон): “It’s likely that these engines came from Ukraine – probably illicitly,” Mr. Elleman said in an interview. “The big question is how many they have and whether the Ukrainians are helping them now. I’m very worried.” – “ЙМОВІРНО, ці двигуни надійшли з України – МОЖЛИВО, незаконно, – сказав Еллман в інтерв’ю. – Велике питання полягає в тому, скільки їх у них і допомагають їм українці зараз. Мене це дуже хвилює”. Припущення про те, що двигуни ймовірно надійшли з України зробили необхідний “замовнику” ефект. Деякі журналісти і політики навіть стали використовувати їх, як доказ факту поставки. Історія з «Кольчугами» повторюється. Хто замовник? Нехай це поки залишиться за рамками цієї статті. У нас достатньо противників, як в світі, так і в Україні, які грають свою гру проти нас. І не всі вони родом з Росії.

Зараз про те, що необхідно робити. По-перше, впевнений, що необхідно терміново створити незалежну комісію із залученням західних іменитих експертів і фахівців з даного напрямку, для того щоб відбілити міжнародний імідж України. Ми зобов’язані визначити першоджерело інформації. Не тих, хто перший надрукував, а ту сторону, яка підсунула цю інформацію експерту. Зрозуміло, що це має робитися в рамках розслідування, але ми повинні боротися за інформаційну безпеку країни, а не традиційно лише спостерігати за процесами. Принцип страуса, який регулярно сповідує керівництво України, тут категорично не підходить. І історія з «Кольчугами» тому доказ. Вичікування або надія, що з часом розберуться, не дасть того ефекту, який нам необхідний вже найближчим часом. Результати розслідування повинні бути публічними і базуватися не на висновках наших правоохоронців, а на офіційних рішеннях міжнародних експертів, які будуть входити в комісію.

Але в будь-якому випадку ця історія вкотре показує, що незважаючи на три роки гібридної війни з Росією, в Україні так і не усвідомили важливість інформаційного фронту. Міністерство інформації існує лише номінально. Через це ми як і раніше програємо в інформаційному просторі і несемо політичні та іміджеві втрати.

Борислав Береза