Тема російського впливу почала активно обговорюватися в розпал електоральної кампанії, коли відразу цілих три кандидата на пост президента Франції заговорили про необхідність поліпшити відносини з Москвою. Правда, здивування, яке прозвучало з вуст преси, змусило їх підкоригувати риторику. Так, лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен перед другим туром заявила, що виступає за хороші відносини як з Росією, так і з США, а лівий Жан-Люк Меланшон, розсерджений подвійною поразкою на президентських і парламентських виборах, несподівано порівняв домінування президентського руху En Marche з російською Держдумою.

Але це все словесні ігри. Вибори пройшли, атака любителів Путіна відбита, але виграна поки лише битва, а не війна. Проросійське лобі у Франції нікуди не поділося і продовжує боротися за уми і серця французів, яким нав’язується образ Росії, що поодинці бореться за істинно християнські цінності з радикальним ісламом і ЛГБТ. З огляду на те, що теракти тривають (тільки в серпні було два випадки нападу ісламістів), це насіння падає на благодатний грунт. Тим більше, що реальне життя в Росії для більшості французів залишається таємницею за сімома печатками. Мало хто з них там був, а ті, хто були, в основному, обмежилися видами Москви і Санкт-Петербурга з вікна туристичного автобуса. Красиво, хто б сперечався. Тільки ось за дужками залишаються як злидні і безправ’я росіян, так і їх багатовікова прихована ненависть до всього європейського, яку путінські пропагандисти знову витягли із запиленої скрині.

Тому вкрай важлива поява останнім часом серйозних досліджень, присвячених спробам Росії впливати на французьке суспільство. Адже політиками Путін вже не обмежується, очевидно зрозумівши, що правила гри в Європі відрізняються від тих, до яких він звик вдома і думка виборців тут дещо означає. Детальну роботу, присвячену російському впливу, випустила в минулому році Сесіль Вессей, доктор політичних наук з університету Ренна. Це не перша її книга, присвячена Росії, але саме вона викликала серйозний резонанс. Дослідження називається «Мережі Кремля у Франції» і займає 224 сторінки, на яких пані Вессей докладно розповідає про всі суспільні групи, що вільно чи мимоволі ллють воду на путінський млин. В першу чергу, це, звичайно, політичні рухи, що фінансуються з російської кишені, і зацікавлені в заробітку бізнесмени. Їх мотивація проста і зрозуміла, хоча малосимпатична. У разі політиків до грошей додається і певна ідейна спільність.

Однак є й інші підвиди путінофілов. Наприклад, нащадки російських емігрантів, з якими тримають зв’язок російські дипломати і представники різного роду культурних організацій. Починається все, як правило, досить невинно. Відновлення історичної пам’яті, запрошення відвідати батьківську землю. І ось людина, що часто навіть толком не говорить російською, повертається до Франції зачарований. За час короткого візиту у нього не було часу і можливості побачити реальне обличчя сучасної Росії, зате йому показали відреставровані храми з іконою останнього російського царя. Для емігрантів першої хвилі зло було персоніфіковано в більшовиках і коли правнук такого емігранта бачить, що над Кремлем розвивається триколор і дзвонять дзвони, він приймає зміну зовнішньої картинки за глибинні зміни. До того ж ті, хто зберіг монархічну свідомість, як правило, не готові сприймати ідею про незалежність колишніх колоній і саме тому анексія Криму була сприйнята деякими представниками цієї групи французів, як акт справедливості. Звичайно, далеко не всі нащадки емігрантів виявилися настільки наївні. Є ті, хто розуміє, що радянська і путінська Росія – рідні сестри. Точно також, як не всі представники російської еміграції повелися на сталінську післявоєнну пропаганду і повернулися в Союз, де їх чекали табори. Однак факт залишається фактом: з цими людьми працюють і часто це дає результат.

Ще одна група симпатиків Росії, про яку говорить Сесіль Вессей – це ліві інтелектуали. Такі є в багатьох університетських містечках, хоча після зникнення СРСР, їх число зменшилося. Тут ситуація прямо протилежна. Їх надихає повернення всього радянського. Хоча б сталінського гімну. А останнім часом у них взагалі свято. Пам’ятники диктатору ростуть в російських містах, як гриби після дощу. Правда, ці люди потрапляють в характерну для західного лівака пастку. Вони щиро вважають, що всенародна підтримка Путіна і раптовий напад любові до Сталіна не спровоковані Останкінський ін’єкціями, а є результатом вільного інтелектуального вибору. Іншими словами, вони вважають, що середньостатистичний росіянин вміє думати, а не повторює почуті по ТБ гасла.

Ну і, нарешті, групою підтримки Путіна є частина консервативно налаштованої публіки. Її лякають не тільки ісламські радикали (що цілком зрозуміло), але і поява поруч абсолютно мирних представників інших культур. Білих це звичайно не стосується, але інший колір шкіри вже служить маркером тривоги. Особливо сильні такі настрої на півдні країни. Моя знайома, що живе в маленькому містечку біля самих Піренеїв, розповідала, як під час вечірки місцеві жінки відмовилися поцілуватися з її чорношкірою невісткою (у Франції прийнято цілуватися при зустрічі та прощанні). Причому, невістка – уродженка одної з заморських територій, жителі якої давним-давно знаходяться в лоні французьких культурних традицій.

Зустрічаються адепти Росії і серед ортодоксальних католиків. Ці люди вважають, що Захід взагалі і Франція зокрема занурилися в глибокий декаданс, а з Росії сяє світло християнства. Про священиків, які купують парафії і розсікають на «іномарках», вони, ясна річ, не знають. А у Франції таке не поширено.

Є ще жертви любові до російської культури. Це вже моє власне спостереження. У розумінні цих людей перший бал Наташі Ростової намертво зрісся з трагічною долею царської сім’ї і помножився на голий торс Путіна. Пояснювати їм, що світ російських садиб давно похований старшими колегами нинішнього президента по КДБ, чому значною мірою сприяла недалекоглядна політика Миколи Другого, абсолютно марно. У них в головах все одно звучить нескінченна «Калинка-малинка» з перервою на «по долинах і по узгір’ях». Це, до речі, не жарт. Таке реально виконують на аматорських концертах люди, які не знають ні слова російською крім цих пісень.

Можна було б посміятися, але, на жаль, всі ці групи разом створюють досить значний внутрішній фронт. За спостереженням тієї ж пані Вессей, Франція, яка є серцем Європи, займає особливе місце в путінській стратегії. Адже все, що відбувається тут, луною озивається в інших країнах ЄС. Тому на Францію і спрямована вся міць російської пропагандистської машини за кордоном. Як приклад, вона наводить знаменитий фейк з розп’ятим хлопчиком зі Слов’янська, в який примудрилися повірити багато начебто недурних французів.

Все це схоже на бродячий європейський сюжет про загиблого нареченого, який обманом відвіз на кладовище живу наречену. В результаті весільні столи виявляються надгробками, а ошатні гості скелетами. Тільки ось бігти вже нікуди. Мораль цієї казки в тому, що наречена хотіла бути обдуреною і не слухала застережень. Зараз Росія виступає для європейських мрійників в ролі того примарного нареченого, який прикидається живим і благополучним, і навіть носить на грудях хрест. Тільки ось жити разом з ним в труні буде вкрай незатишно.

Далі буде…

Галина Кирилович