Сьогодні П’ята республіка відзначає своє головне національне свято – День взяття Бастилії. Про те, як забезпечується прозорість французької демократії, перші паростки якої з’явилися понад двісті років тому, поговоримо в цій статті.

Історія французьких громадських рухів сягає часів революції, коли в країні з’явилось безліч дискусійних клубів, які намагалися сконструювати життя після смерті «старого режиму». На жаль, на авансцену вирвались якобінці, які поклали край цієї вольниці і встановили диктатуру, що по лютості не поступалась більшовицької. Дісталося не тільки аристократам, а й, за іронією долі, робочим, яких «друзі народу» з ініціативи Ле Шапельє позбавили права на страйки, а, значить, і на створення будь-яких організацій. Тим, у кого подібна модель суспільства викликала питання, в якості альтернативи пропонувалась гільйотина, яку громадянин Робесп’єр вважав універсальним засобом від усіх проблем. У підсумку, на гільйотині виявились самі вожді якобінців, але шрам від їх недовгого правління у вигляді індивідуалізації політичного життя був помітний до початку минулого століття. Саме тоді виникли політичні партії в їх сучасному розумінні, а виборці отримали можливість оцінювати не окремі особистості, а ідеалогичні платформи.

Правда, від партій Belle Époque до наших днів дожила лише одна – соціалістична. До останніх виборів вона нарівні з республіканцями залишалася провідною політичною силою країни, але зазнала фіаско і, на думку більшості експертів, фенікса з неї не вийде. Конкуренти справа могли б цьому радіти, будь їх власні позиції трохи міцніше, але і у них справи котяться під гору. Республіканці вважають себе спадкоємцями Шарля де Голля, але на минулому далеко не заїдеш, а нових ідей немає. Це «безриб’є» і зробило з ще недавно маргінального Національного фронту третю силу, яка об’єднала протестний електорат. По суті, вони замінили на цьому полі комуністів, які з крахом Радянського Союзу пішли в тінь. Фінансовий струмочок з Кремля вичерпався ще під час перебудови, а путінська Росія воліє ультралівим ультраправих. З огляду на проблеми в економіці і страх перед радикальним ісламом, Нацфронт сподівався якщо не на прихід в Єлисейський палац, то на переконливу перемогу на парламентських виборах. Але головний сюрприз цього року – центрісткий рух En Marche на чолі з Еммануелем Макроном, який повністю поламав ці плани, переконавши французів проголосувати за модерністський проект.

Однак всі ці рухи – лише верхня частина айсберга. Французький політичний бестіарій різноманітний і складається більш ніж з 400 різних партій і рухів, далеко не всі з яких беруть участь в національних виборах. Серед них як маленькі локальні партії, інтереси яких обмежуються певними територіями, так і клуби різної ідеалогіческой спрямованості, та організації-сателіти, завдання яких полягає в зборі коштів для тієї чи іншої партії. За статистикою, 40% партій відносяться до помірно правих, 22% – до помірно лівих, 5% – до вкрай лівих, 3% – до вкрай правих і ще 5% рухів доводиться на центр. Цікаво розподіляється і політична активність по регіонах. Лідером, зрозуміло, є Іль-де-Франс, де знаходиться Париж, а слідом йдуть три південних регіону – Рона-Альпи, Прованс-Альпи-Лазурний берег і Піренеї.

Зрозуміло, виникає питання за якими правилами функціонує це різноманіття і на які кошти існує. І ось тут починається саме дивне. У Франції немає спеціального закону про політичні партії. У загальних рисах про них говорить Конституція, що діє з 1958 року, але там лише сказано, що партії – це вільні об’єднання громадян, що сприяють реалізації виборчого права. В обов’язок їм ставиться повага принципів суверенітету і демократії. Ніякого спеціального статусу вона партіям не дає.

Тому на партії довгий час поширювався лише закон 1901 року про асоціації, які можуть бути будь-якими – від політичних рухів до об’єднань рибалок і філателістів. На сьогоднішній день таких асоціацій в країні понад мільйон і велика їх частина стосується різних хобі або благодійності. Правила для всіх асоціацій теж спільні. Наприклад, вони не можуть займатися комерційною діяльністю на постійній основі, створюючи конкуренцію бізнесу.

Статус юридичної особи партії отримали лише наприкінці вісімдесятих, коли низка гучних фінансових скандалів змусила державу ввести чіткі правила гри. Тепер в обмін на фінансову прозорість, політичні рухи можуть розраховувати на державну підтримку, яка пропорційна їх впливу в суспільстві. Для цього їх умовно ділять на дві групи: ті, чиї кандидати зібрали понад 1% голосів як мінімум в 50 міських округах і ті, чиї представники пройшли до Національної Асамблеї і Сенату. Розмір грошової допомоги для них, зрозуміло, різний.

Перевіркою фінансової діяльності партій займається Національна комісія з рахунків кампанії та політичному фінансуванню, яка потім публікує звіти в спеціальному Офіційному журналі. Зараз це сайт в інтернеті, доступний всім бажаючим.

У разі, якщо комісія знаходить порушення, партія може бути на три роки позбавлена державної підтримки, а іноді до розслідування підключається прокуратура. Правда, такі історії частіше трапляються в зв’язку з підтримкою приватних осіб. Вона дозволена, але не може перевищувати 7500 євро в рік. У всіх на пам’яті розслідування відносно співвласниці компанії L’Oréal Ліліан Бетанкур, яку звинувачували в таємних пожертвування на виборчу кампанію правих політиків (в тому числі, Ніколя Саркозі), що набагато перевищували допустиму суму.

Окремо потрібно відзначити, що спочатку дозволена фінансова підтримка від компаній і підприємств, зараз заборонена, а їх керівники можуть жертвувати кошти тільки в якості фізичних осіб. Це нововведення останніх років, покликане запобігти тиску на політиків з боку бізнесу і використанню корупційних схем.

Хоча всі ці заходи посприяли оздоровленню партійної діяльності, скандали раз у раз трапляються. В кінці 2013 року під впливом справи колишнього міністра бюджету Жерома Каюзака, засудженого до трьох років в’язниці за відмивання грошей, був прийнятий закон про моралізацію політичного життя. Він наказує як членам уряду, так і депутатам, декларувати не тільки майно, а й ділові інтереси.

А ось зовсім недавній приклад. У травні депутат-соціаліст Рене Дозьер запропонував публікувати імена спонсорів, чиї пожертвування перевищують 2500 євро. Виступив він і з більш радикальною пропозицією – заборонити партіям виділяти кошти кандидатам, щоб уникнути розкрадань. Правда, впевненості в тому, що такий сміливий проект буде прийнятий, немає.

Галина Кирилович