Українську версію популярного на початку 90-х еротичного трилера «Основний інстинкт» продемонстрували своїм виборцям вітчизняні парламентарії. Щоправда, еротичного чи привабливого було небагато.

Розгляд подань Генеральної прокуратури на позбавлення депутатської недоторканості показав низку речей, які характеризують Верховну Раду, сформовану, нагадаю, після Революції Гідності.

Приклад депутата Дейдея довів, що випадкова людина не лише запросто може опинитися у Верховній Раді як представник народу, але і зупинитися у своєму людському розвитку, ховаючись за депутатським мандатом. А ситуація депутата Лозового – що політична відданість практично гарантує від необхідності відповідати на незручні питання.

Депутат Довгий продемонстрував навички політичної еквілібристики, яку він почав відточувати ще на посаді секретаря Київради. Вони нікуди не зникли, хоча і не дуже допомогли йому у день великої парламентської ганьби. Так, ганьби, бо відмова дати згоду на затримання та арешт депутатів Полякова та Розенблата після публічно продемонстрованих доказів – це яскравий прояв набутої депутатської безкарності, кругової поруки представників різних політичних сил.

У сухому залишку – в Україні нема не лише правлячої коалиції з політичною волею у Верховній Раді. У законодавчому органі відсутній адекватний депутатський корпус у належній кількості, перспектив ухвалення адекватного виборчого закону не спостерігається, а акція під стінами парламенту більше нагадувала епізод боротьби НДО за увагу фінансових донорів. Революція Гідності завершилася, гору взяли депутатські інстинкти.

Євген МАГДА