Все дитинство мого тата пройшло на київському Євбазі. Вулиця Павловська. А потім його батько, він же мій дід, отримав квартиру на Сирці і вся сім’я з чотирьох чоловік переїхала в нову двокімнатну хрущовку. Там пройшли його юнацькі роки.

Сирець сильно вплинув на папу. Райончик був босяцький, а компанії відповідні. До 16 років тато часто махав кулаками і вже добре “катав” в карти. Ні, його противники по грі в січу, буру, 21, деберц або преф вважали, що він грав, але тато саме “катав”. І дуже успішно з точки зору поліпшення свого фінансового становища. Потім про це дізнався дід і у нього відбулася серйозна розмова з моїм татом. Я не знаю, що сказав йому дід, але тато “катати” зав’язав. Зовсім. Та й з мордобоєм прив’язав. І єдиною грою, в яку він продовжував грати на протязі всіх років, залишався преф. Одна і та ж компанія протягом більше 40 років. Але є одна історія про те, що в будь-якому правилі є виключення.

Дружину собі тато знайшов там же на Сирці. І враховуючи, що своєї особистої житлоплощі у нього тоді не було, а черга на кооператив була довгою, то він на час переїхав до своєї тещі, і моєї бабусі за сумісництвом, на прийми. А фактично переїхав з вулиці Шамрила на вулицю Дем’яна Коротченка. Тепер це вулиця Теліги. І ось перша субота і моя мама відправляє тата в магазин. Дає список того, що треба купити і п’ять рублів, гроші чималі на ті часи.

Папа виходить з під’їзду з роздумами про те, в який бік треба йти і чує:
– Ей, молодий, ходи сюди.

Повернувши голову в сторону голосу тато побачив класичну кампанію хлопців того ж віку або трохи старше, ніж він. Зараз їх би назвали гопотою, а тоді … Це були сусіди по двору. Папі, як людині, яка виросла на Сирці, не треба було пояснювати, що ці милі люди хочуть налагодити комунікації з новачком в соціумі. Це називалося “вписка”. Він підійшов і привітався: – Вітання. – І тобі привіт, якщо не жартуєш. – Не жартую. – А як звуть-то тебе? – Фіма, – відповів тато, приблизно розуміючи сценарій по якому все повинно розвиватися. – Чуєш, Фіма, а це ти на Мілкі одружився? Тут, типу, жити будеш? – Чому буду? Уже живу. – А в карти граєш? – У дурника, хіба що. – А в 21? – А правила розповісте? – поцікавився тато, розуміючи, що краще брати ініціативу в свої руки. – Легко, – зраділи місцеві і додали, – але у нас правило. Граємо на гроші. Роздача – 50 копійок.

– Круто, – підіграв їм тато і прикинув, що зайві півгодини у нього є.

Потім пройшло “експрес-навчання” грі і татові дали роздати колоду, як новачкові. Новачкові щастило. Не неймовірно, але стабільно. У противника випадало 19, а татові 20. У противника 20, а татові 21. Противник отримував 16 з роздачі, ризикував, отримував сімку, матюкаюся і “згорав”. Так тато виграв 8 рублів. Потім один з цієї компанії збігав й приніс червонець, який так само перекочував в папину кишеню. Друга пробіжка до схованки і на кону ще п’ять рублів. Через деякий час і ця п’ятірка стала власністю тата.

– Знаєш, молодий, якби я не знав, що новачкам щастить, то подумав би, що ти махлюешь. Але це реальний пер. Ти мабуть везунок, – висловився заводила.
– Мабуть, так, – погодився мій тато, який збільшив свій фінансовий статок на 23 рубля. Треба пояснити тим, хто не пам’ятає, що це тоді був майже еквівалент третини місячної зарплати.

Після чого він пішов у магазин. Коли він прийшов додому і крім списку продуктів приніс цукерки, торт, балик, шампанське, квіти і ще різні ласощі, то здивував цим не тільки тещу, а й свою дружину, мою маму. На питання “як?” папа видав свою версію в яку ніхто не повірив, але дозволили її озвучити.

На наступний день тато вийшов винести сміття і почув:
– Гей, Фіма, ходи сюди. Є розмова.

На нього чекали. У них була мета відігратися і п’ять рублів. Папа сказав, що грошей з собою немає, але почув у відповідь: – Нічого, потім віддаси. Через десять хвилин у них залишалася мета, але грошей вже не було. А тато пішов додому. Щовечора наступного тижня тато повертався додому після зміни на заводі Артема і зустрічав ту ж кампанію, яка його чекала з щирим бажанням відігратися. Відігратися не виходило. А напруга зростала. В їх очах він був дивом та еталонном везіння. Але вони свято вірили, що у цього роботяги рано чи пізно має закінчитися це бісове везіння.

Минув тиждень і настала п’ятниця. Папа повертався з роботи. Кампанія чекала його, як Хатіко чекав свого господаря. Але з ними був новий мужик. – Фіма, давай сюди, – почув тато. – Це Сем, він хоче з тобою зіграти. Папа підійшов і привітався. – Привіт, Семен. – Привіт, Фіма. Так це ти весь тиждень цих красенів вчиш? – Ну, таке, – посміхнувся тато. – Значить добре я тебе вчив, – посміхнувся у відповідь Сем. – Вважайте програш своєї платою за навчання, – звернувся він до решти кампанії, – Фіму не чіпати. Потім він попрощався з татом і пішов. У дворі повисла тиша. – Так тобі не щастило, – поцікавився заводила. – Ну як сказати. В якомусь сенсі пощастило. Наприклад, пощастило знайти вас. – Навчиш? – продовжував цікавитися заводила. – Легко. Але не всьому. – погодився тато. – По руках, – зрадів заводила і додав, – але ти виставляєшся.

– Домовилися.

З цими людьми у тата залишились прекрасні відносини. Кожен раз, коли ми приїжджали на Сирець я спостерігав, як тепло вони спілкуються. А взагалі ця історія навчила мене кількох речей. Не можна недооцінювати незнайомих людей. Не можна зневажливо ставитися до чужого уміння, про яке нам не відомо. Не можна бути зарозумілим. Не можна відіграватися і бути на поводу емоцій. Але головне, що я для себе виніс – це те, що завжди потрібно вибудовувати комунікації з людьми. Адже зробити собі ворога на порожньому місці не складно. Набагато складніше зробити з противника симпатика. Складно, але можна. Так і живу. І за це вміння я вдячний своєму батькові.

Борислав Береза

d0a0d0b5d0bcd0b1d0b0d182-400x300-8006489d0a0d0bed181d181d0b8d0b9d181d0bad0b0d18f-d0bfd180d0b5d181d181d0b0-400x300-2593281

Load More…